Замість того, щоб працювати, переселенці вимагають грошових компенсацій

Війна для переселенців зі Сходу стала повсякденною, єдиний вихід з якої – втеча. Долаючи стереотипи, люди кинулись навтіки на Захід. За офіційними даними, близько 120 тисяч осіб виїхали в безпечні регіони України, з них майже 1300 прийняла Буковина.

Біженців тут забезпечили всім необхідним: житлом, їжею, одягом. Людям дали можливість працювати і заробляти на життя, адже майже половина з них працездатного віку. Тим паче, ситуація на Сході нестабільна і гарантій, що буде куди повернутись після закінчення бойових дій, не дає ніхто.

До роботи не рвуться

Проте працювати вимушені переселенці не поспішають. До Чернівецького обласного центру зайнятості звернулися лише 70 донеччан і луганчан, з яких працевлаштувалось 8 осіб. Певно, варто перейняти досвід Львівщини, і не пропускати на територію області чоловіків до 60. Додому вони повертатися найближчим часом не планують, а тут працювати не хочуть. Хоча голова ГО "Волонтерський рух Буковини" Катерина Пономарьова каже, що точну кількість працевлаштованих біженців визначити важко, оскільки виїжджали з домівок люди поспіхом, без трудових книжок. Тому і шукають роботу самотужки, не звертаються до державних організацій. Проте таких небагато. Решта ж цілком комфортно почуваються і безробітними. Ймовірно, що вони просто не бачать сенсу шукати роботу, адже все-таки сподіваються через певний час повернутися додому. Проте ця версія звучить досить дивно, особливо від людини, котра вже два місяці проживає у чужому будинку за чужий рахунок. У селі втікачі жити не хочуть, адже зручностей всіх немає, та й розважитись ніде, а в гуртожитках надто багато людей, – некомфортно. За свій кошт жити не хочуть, а пропоноване критикують. Самостійно винаймають житло одиниці.

Вимагають гроші за моральну шкоду

Нерозуміння та відверте здивування викликає не лише небажання працювати. Переселенців приймають у селах, як рідних, а вони скаржаться сільським, а то й районним головам на господарів, ще й моральної компенсації вимагають.

Допомагати армії переселенці не хочуть, мовляв, нам теж гроші потрібні

Іван Андрусяк, з села Прилипче, що на Заставнівщині, розповів «Погляду», що переселенці намагалися його з власного ж будинку вигнати. Чоловік живе сам, тому вирішив прийняти чотирьох переселенців. Через місяць їхнього перебування пожалкував про своє рішення. Втікачі виявились абсолютно невихованими. Хазяйнували, як у себе вдома, поливали господаря брудом. Ходили і до сільської ради, і до районної, вимагаючи грошового відшкодування за незручності. Сільського голову запевняли буцім хата не чоловіка, а жінки, з якою той розлучився, прав на дім він немає. Певно, "гості" хотіли, щоб їх прописали в цій хаті.

На запитання сільського голови, чи готові пожертвувати кошти на армію, переселенці цинічно відповіли: "Звісно, ні, нам теж гроші потрібні". Голова після цього дав переселенцям два дні на збори. Після чого сім`я з Донеччини поїхала, навіть не сказали куди.

Замість подяки обікрали

Сім`я переселенців гастролює вже не перший раз Західною Україною. Побували вони у трьох родичів. І всюди за ними золоті верби росли. В одному селі з городів пообривали горох, а з хати, в якій жили, вкрали кришталеву вазу; в іншому – поїли всі заготовки на зиму, а що з`їсти не змогли – з собою в дорогу забрали. В іншому селі у чоловіка забрали майже все, що було на кухні: рибні консерви, цукор, олію, рис, чай, навіть ложечки.

Деколи здається, що в цих людей зовсім інша ментальність і світобачення. Адже на Буковині їх забезпечили абсолютно всім, проте у відповідь господарі отримали звинувачення у фашизмі, низку докорів щодо гостинності. Хочеться справді вірити, що такі випадки поодинокі, адже люди всюди різні. Тим паче, в цей складний період не можна допустити внутрішнього розколу в державі, всередині самого суспільства. Хоча за всіма ознаками саме він у нас і відбувається.

Яна МАРІЯНЧУК