Наталія Батракова: Із мовчазної згоди більшості у світі коїться насильство

За 16 років роботи в громадському секторі назбиралося безліч історій, які відбувалися в реальному житті. Вирішила поділитися ними із широким загалом. Можливо хтось замислиться, когось застереже, а хтось... напише свою історію. Вбиває байдужість і з мовчазної згоди більшості у світі коїться насильство, шириться агресія, ворожнеча і ненависть засідає у душі.
Тож регулярно описуватиму розповіді дівчат і жінок, які пережили свою історію. Вони мовчали багато років і лише певні умови спонукали їх до розмови. Імен не називаю, збіг можливий. Але якщо про це не говорити, воно буде повторюватися, і ще одна дівчинка буде дорослішати зі своєю травмою. Ще одна жінка буде нести тягар душевної травми. Записано зі слів співрозмовниць і за їхньої згоди.

Наталія Батракова, експертка з гендерних питань

Мама і бабуся - найближчі люди, яким можна довіритися

Я відбулася у різних статусах, але говорю з вами як бабуся через страх за свою внучку. Ми жили у селі. Навчалася у звичайній школі, але хотіла займатися музикою. Не дуже розуміла навіщо воно мені, але піаніно мене притягувало, немов магніт.

Коли була у третьому класі, до школи запросили вчителя із сусіднього міста, щоб він займався з нами музикою. Звісно, зраділа. І все було добре, але одного разу, коли вчитель однією рукою грав на піаніно, інша його рука почала просуватися під мою сукню і гладити мої ноги. Я відчула, що червонію, мені стало соромно і страшно. Коли стиснула коліна, рука вп’ялася в мою ногу.

Увечері на тому місці побачила три синці від його пальців. Мама була сувора, тому щось сказати їй я не відважилася. З острахом чекала наступного заняття. Шукала різні причини, щоб не піти. І таки все повторилося.

Я втекла і до вечора сиділа на лавці, у скверику, допоки мене не знайшла мама. Ридала і намагалася щось розповісти. Мене не чули, повторювали, що я неслухняна і зі мною лише мають проблеми. Більше я на музику не пішла, підсвідомий страх засів у моїй голові. Я думала, так буде завжди, навіть тоді, коли у селі відкрили музичну школу.

Чому я вам про це кажу? Мабуть тому, що моє ставлення до внуків інше. Я з внучкою багато розмовляю, але не впевнена, чи буде вона відвертою. Розмовляйте зі своїми дівчатами. Вони мають розуміти, що мама і бабуся, найближчі люди, яким можна довіритися. І ніколи не звинувачуйте. Мене тоді не пригорнули, і тільки зараз я розгорнулася, немов листок.

Записано зі слів пані Лариси (53 роки)