Буковинець Іван Прилипчан повернувся із зони АТО

Захищати Батьківщину – справа честі кожного свідомого чоловіка. Щодня на Сході наші бійці борються заради однієї мети – вигнати загарбника за межі держави. На жаль, не всі повертаються додому живими. Однак тих, кому це вдається, зустрічають на рідній землі, як героїв.

Саме так зустріли минулого тижня 28 бійців Нацгвардії, які повернулись на Буковину у відпустку в повному складі – жоден військовий не постраждав. Батьки, рідні та друзі влаштували військовим справжнє свято з піснями, танцями і повітряними кульками. Та найбільшою втіхою для них було повернення зі справжнього пекла, хоч і на кілька днів.

Івана помітний серед бійців: високий, худорлявий та геть молодий хлопець – у січні йому виповниться лише 20. Хоча одна риса характерно відрізнила його від решти – хлопець щиро усміхався. Справді, після довгої розлуки з рідними стримувати емоції дуже важко.

- На своїй землі і почуваєшся краще – ніби камінь з душі впав, - каже Іван.

Хлопець пішов до Національної гвардії добровольцем, на Сході він уже вдруге. Каже, що спочатку серце кров`ю обливалось, адже рідні і близькі залишились вдома, попереду – лише поле бою і артобстріли.

У добровольці записалися майже 200 буковинців

Не міг більше дивитись на нищення країни

- Іване, тобі лише 19, попереду – все життя. Що тебе підштовхнуло добровільно піти на війну?

- Я не міг спокійно дивитись, як руйнують мою країну. Живу я на віддаленому хуторі, зв`язку з обласним центром майже немає. Можливо через таке розташування й почуття патріотизму в мене проявляється особливо гостро. Але на Сході не вперше. Ще під час весняної хвилі призову поїхав у зону АТО, і лише через 42 дні повернувся. Другого разу пробув там 52 дні.

Іван Прилипчан каже, куди і на який період везли військових з Чернівців – не повідомили нікому

- Другого разу ти теж добровольцем пішов воювати?

- Ні, мене просто забрали зі шпиталю, де я лежав із двостороннім запаленням легень. Постійно навідували батьки, ніхто нічого не підозрював. Я вже мав виписуватись, але прийшов командир підрозділу і сказав, що треба їхати. Я не перечив. Нам видали все необхідне і 16 червня відвезли на Схід відразу ж з медчастини. Додому не відпустили нікого, навіть за особистими речами. Про від`їзд повідомив батькам по телефону. Звичайно, першою реакцією матері були сльози.

- Іване, в боях за які населені пункти брали участь буковинські військові?

- Брали участь у боях за Луганськ, населені пункти Білогорлівку та Щастя. Всі сили віддавали на те, щоб відсунути ворогів якомога далі. Навіть перед від`їздом додому не дали терористам змоги просунутись ані на кілометр вперед. Останній блокпост був біля містечка Щастя, і ми його не віддали. Тримались гідно до кінця.

- Як вас зустрічало населення на звільнених територіях?

- Люди на Сході такі ж, як і на Заході: ми розуміємо їх, вони розуміють нас. Хоча добряча частина населення підтримує дії бойовиків. Вони хочуть до Росії, думають, що там буде життя кращим. За два з половиною місяці, які я пробув у зоні АТО, мені цих людей, правду кажучи, стало шкода. Вони настільки зазомбовані, що не бачать очевидного. Росія ж їм нічого не дала і не дасть. Навіть села на Сході і Заході порівняти важко. Там дійсно всі живуть дуже бідно. Проте були люди, які щиро раділи нашому приїзду, зустрічали з квітами. Вони у підвалах сиділи, а коли ми приїхали – повиходили. Допомагали, чим могли: хто підгодовував, хто одяг давав.

- Чого найбільше не вистачало під час твого перебування на Сході?

- Дуже бракувало води. Її привозили лише раз на добу, тому вдосталь напитись будо неможливо, адже розподіляли її на всіх. Харчувались ми добре, часто отримували передачі від людей. Мені також висилали з району продукти. Кілька разів навіть люди приїжджали із Заходу на блокпости. Це було великою моральною втіхою, адже весь час перебувати у напрузі важко.

- А як щодо військового оснащення: зброя, каски, бронежилети – у вас вони були належної якості?

- Звісно, мали все необхідне: і бронежилети, і каски, і берці. Завдячуємо цим командиру. Саме він "вибив" їх для нас. Берці наші витримували і дощі, і спеку, і холод. Та й недешеві вони – пара коштує близько 1500 гривень. Бачив взуття військових з Харкова – дуже поганої якості. Здається, воно розлізеться відразу після першої зливи. Спали у військових наметах. Щодо зброї, то вона абсолютно вся була нашою – закріплена була за кожним солдатом. Трофеями, здобутим під час боїв, ми не користувались.

- Ти один з наймолодших у підрозділі. Чи вплинуло це на ставлення до тебе?

- На війні всі рівні. Я не помітив якихось переваг чи недоліків у тому, що молодший за решту солдатів. Допомагали одне одному всі – без цього на війні ніяк.

Найбільше боялися «Градів»

- Що видалось найтяжчим під час війни?

- Найперше, важко було морально звикнути до думки, що ти на війні – без рідних, без коханої дівчини, хоча дзвонити їм не забороняв ніхто. Щоправда, часу на це не вистачало. Коли ж процес адаптації до нових умов уже відбувся, з`явилась нова проблема – постійні артобстріли. На одному блокпосту було найтяжче – нас щоночі обстрілювали з "Градів". Дякувати командиру, ми всі залишились живими. Адже саме він постійно «витягував» нас з таких, здавалося б, безвихідних ситуацій. Він обіцяв нам, що повернемось всі додому – всі й повернулись.

- Іване, коли вам сказали, що їдете додому?

- У день від`їзду. Ми й не підозрювали, що поїдемо додому. Я повернувся зі служби, вирішив відпочити. А командир приїхав, всіх розбудив і повідомив, що їдемо. Звісно, всі зраділи. Зізнаюсь – не знав, що вдома буде хтось зустрічати. Просто зателефонував батькам, і сказав, що вже в дорозі. Чи надовго приїхали – не знаємо. Сподіваюсь, що вистачить часу, щоб бодай з дівчиною побачитись.

- Як твоя дівчина відреагувала на бажання поїхати на Схід?

- Вона відразу панікувати почала, але я її заспокоїв. Оксана (ім`я дівчини) постійно телефонувала мені, я ж завжди відповідав однаково – все добре. Всім, з ким спілкувався по телефону, казав це. Навіть коли чогось не вистачало, чи була проблема – все одно казав, що все добре. Щоб зайвий раз не переживали. Майже всі військові так відповідали. Телефон вмикали раз на добу – на обід чи після.

Коли вирушав на Схід, Оксана була у лікарні. Напередодні її прооперували. Поки що зустрічаємось. Планую, звісно, женитись на ній. Але я людина військова, і не знаю, чим це все закінчиться. Сьогодні я тут, завтра – там. Якщо все буде добре – візьму її за дружину. Заради неї готовий на все. Ось планую поїхати до неї в лікарню, думаю, що у військовій частині мене відпустять.

- Як тебе зустріли на рідному хуторі? Чи змінилося ставлення людей до тебе після участі в АТО?

- Я не сподівався, що мене і в Чернівцях хтось зустріне, адже про приїзд майже ніхто не знав. Проте приїхали і батьки, і тітка з дядьком, і сестра двоюрідна. Аж серце стиснулось від несподіванки. Було дуже приємно. В Шепоті теж зустріли з усім почестями – як героя. Коли ти бачиш своїх людей, на своїй землі – це словами  передати. Після мого повернення ставлення сельчан дуже змінилось. Здається, якось серйозніше до мене почали ставитись. Люди були шоковані тим, що побував у гарячих точках.

Іван каже, що зараз на нього чекає відпустка, правда коротка. Після неї всі військові з Буковини повернуться назад у стрій – обороняти Батьківщину.

Яна МАРІЯНЧУК