Життєві історії: з двома вищими освітами доглядала немічних

Нікому не треба доводити, що не від доброго життя їдуть на чужину українці. Досить часто люди десятками років пропрацювавши на одному місці, заробивши певний стаж. І навіть маючи непогану посаду. Але наважуються їхати, щоб переважно у сфері обслуги заробляти копійку на життя. Бо, на жаль, на власній батьківщині зарплати, якщо врахувати високі комунальні тарифи, ціни на продукти, – дуже мізерні. Тож наші земляки з вищими освітами, а нерідко й з двома, доглядають за літніми людьми в Італії, у Польщі, Іспанії... Тим часом, в Україні скоро нікому буде працювати. На Буковині, скажімо, вже нині дефіцит працівників робітничих професій. На будівництво запрошують краян, обіцяючи за деякі професії по 20 і більше тисяч гривень. А на нові заводи з іноземними інвестиціями, що віднедавна працюють на колишніх потужностях «Гравітону і «Кварцу», робітників возять аж із Кельменецького району.

Заробітки, звісно, на чужині не завжди дають позитивний ефект: через довгі розлуки розпадаються сім’ї, діти місяцями не бачать батьків, що не може позитивно впливати на дитячу психіку та виховання. Тож багато хто з людей великі надії покладає на нову владу, сподіваються, що вона подбає про кращі умови життя громадян України, щоб вони не залишали рідної землі.

Ці дві розповіді про буковинок, які поїхали на заробітки до Італії та Ізраїлю, намагалися влаштувати свою долю, але...

Приставив до грудей Зірочки рушницю

Тамара Михайлівна (імена з етичних міркувань змінено) нещодавно повернулася додому на Новоселиччину з Італії, щоб, як сама зізналася, полікувати підірване чужиною серце. Адже досить багато довелося пережити їй за кілька останніх років.

Свого часу вона працювала керівником відділу однієї з державних установ. Але через скорочення штату залишилася без роботи. Попробувала вдома знайти якесь заняття – їй скрізь відмовляли, посилаючись на її вік. Тому поїхала шукати роботу в Італії. Маючи дві вищі освіти, жінка доглядала літніх людей з обмеженими фізичними можливостями. Оскільки вона була ще доволі жвавою молодицею і їй хотілося душевного тепла, то  познайомилася з італійцем, поліцейським на пенсії. Позаяк її чоловік через пристрасть до спиртного помер, то їй хотілося жіночого щастя, чоловічої уваги. Зрештою – інтиму. Тому вийшла за нього заміж. Діти у Тамари Михайлівни дорослі, у них свої сім’ї – тож хотілося й собі пожити у парі.

- Спочатку все було добре. Він називав мене Зірочкою, – розповідає Тамара Михайлівна. – Але згодом я почала помічати, що у мого судженого щось не все гаразд із психікою: він часто дратувався без причин. А якось після незначної суперечки приставив мені до грудей мисливську рушницю і хотів застрелити. У нього як у колишнього поліцейського була зброя у сейфі. Я благала його не робити цього, доводила свою невинуватість. Принизилася до того, що на коліна стала. Ледве обманом вирвалася і втекла з дому. Прийшла до поліції, розповіла про пригоду. Дякувати Богу, вони відреагували на мою скаргу. У нього вилучили зброю, а мені допомогли забрати свої речі – переважно, одяг. Про те, щоб забрати свої золоті прикраси, які колись купила ще в Україні, я навіть не думала, бо не хотіла викликати у мого італійського чоловіка гнів і переслідування. Тепер живу, далеко від Алессандро, в іншої бабусі, яку доглядаю, і розпочала процес розлучення. До речі, це там не так і просто для заробітчанок. Судді досить часто стають на бік своїх співвітчизників. Але я великих майнових претензій до колишнього чоловіка не маю, тому сподіваюся, що розлучення не забере багато часу. Україну, як приїхала, не впізнала. Люди, з якими спілкувалася, ніби у вакуумі: не знають, що далі буде, хоча сподіваються, що все-таки стане краще. Апатію і депресію у багатьох викликає невизначеність, високі комунальні тарифи, ціни на пальне й продукти харчування. Гнітить безробіття й низькі зарплати. Дуже хочеться, аби в Україні все стабілізувалось, а головне – закінчився воєнний конфлікт, щоб не гинули молоді хлопці, які захищають наші кордони на Сході.

Наші земляки, які мають вищу освіту, а нерідко й зо дві, доглядають за літніми людьми в Італії, у Польщі, Іспанії...

Дітей Тамара Михайлівна поберегла від своїх тривог і переживань Вони, звісно, знали, що матір вийшла заміж. Десь у душі тішилися, що матимуть до кого їздити в екзотичну країну. Так само спокійно сприйняли звістку про її розлучення. Головне, що матінка здорова і повернулася додому. Тут одержуватиме таку-сяку пенсію, десь вони їй матеріально допоможуть. Зрештою, має город, який може забезпечити продуктами харчування на весь рік. Та й внуки матимуть до кого приїхати на літні канікули.

Викинули з хати в чому була вбрана...

Мешканка Сторожинеччини Сільва Миколаївна поїхала до Ізраїлю на заробітки одинадцять років тому – хотіла вивчити доньку на лікарку та заробити синові на квартиру в обласному центрі. Дуже хотів стати стоматологом і жити в місті. Бралася жінка за будь-яку невдячну, але оплачувану роботу: доглядала літніх людей, прибирала квартири, мила під’їзди... І це при тому, що має вищу освіту – вчителька географії.

- Під час прибирання однієї квартири познайомилась з її власником – вдівцем, вихідцем з України, – розповідає Сільва Миколаївна. – Спочатку спілкувалися, ніби знайшлося між нами багато спільного, навіть симпатія з’явилася. Через певний період залицянь і походів по ресторанах він запропонував побратися і жити разом. Я швидко погодилася, бо самотність уже сильно надокучила. Зібрала нехитрі пожитки і переїхала до нього. Господарювала по дому, доглядала за ним. Нам, не буду приховувати, було спочатку добре разом. Але сталася прикрість – нещодавно Давид потрапив до лікарні, я його відвідувала щодня, доглядала, мила, голила, підбадьорювала, як могла. Але якогось дня до мене прийшли його діти і сказали, щоб вибиралася і їхала додому, бо, мовляв, я тут ніхто. Мені було боляче таке почути після стількох років подружнього життя з Давидом. Але що було робити? Зібралася й поїхала на Буковину. Вдома, у моєму будинку, живе донька із сім’єю. Вона, після закінчення медичного університету, завідує амбулаторією загальної практики сімейної медицини в селі. Вони не сподівалися на такий поворот, бо розраховували, що тепер господарство буде в її розпорядженні. Щоправда, вони зробили в житлових кімнатах, на мої гроші, звісно, євроремонти, підвели в будинок воду, створили всі міські зручності. Я почуваюся і тут зайвою. Але грошей на квартиру сину я так і не заробила, бо Давид не дозволив мені працювати: мовляв, грошей на життя вистачить для обох... А ось як вийшло. Щоправда, він видужав, телефонував мені і просив повернутися. Але я не хочу на схилі літ опинитися під парканом. Коли виходила заміж, не мала жодних корисливих намірів. Але, виявляється, що, за ізраїльськими законами, я не можу претендувати ні на що з майна, якщо не згадана в заповіті. Для себе зробила висновок: добре там, де нас немає.

Нині Сільва Миколаївна намагається за допомогою фахівців подолати депресію, лікується від високого тиску в лікарні. Вдома донька виділили їй під житло невеличку літню кухню. Грошей на її облаштування у неї немає, тому навела там лад з підручних матеріалів. Тріщини замастила глиною, стіни й стелю побілила. Попросила місцевого майстра зробити їй шпаргат, щоб обігрівати оселю. Бо після тривалого проживання у спекотному Ізраїлі для неї й 20 градусів тепла – холодно. Адаптується.

Сільва Миколаївна намагається якось заповнювати свій час, бо боїться залишатися наодинці зі своїми думками. Ходить до своїх подруг у гості, відвідує родичів, з якими у тривалих бесідах і минає час. А ще влаштувалася технічним працівником в амбулаторію – донька посприяла. Тож тепер і прибирає там, і виконує якісь доньчині доручення, доглядає за пацієнтами в денному стаціонарі.

Нерідко жінка ставить собі запитання: «Чому так сталося? В чому її провина, що вона залишилася самотньою?» Мабуть, десь згрішила. Їй до сліз шкода Давида, котрий, після повернення з лікарні, знову живе самотньо. Мусить шукати жінку, котра б прибрала помешкання, попрала речі, приготувала їду. Вона охоче бере слухавку, коли він телефонує по вайберу. Вони довго спілкуються, нерідко, не соромлячись один одного плачуть, нарікають на долю. Сільва Миколаївна деколи ловить себе на думці, що повернулася б до нього, але вона ніяк не наважиться сказати йому, аби він склав заповіт на її користь. Аби вона була захищеною від його дітей, коли з ним щось трапиться.

Адріан САК