У серці Східної Європи, де Дніпро несе свої води через тисячоліття, народилися дві потужні східнослов’янські мови – українська та російська. Вони не просто слова на папері чи звуки в ефірі, а живі артерії культур, що пульсують історією від князівських палат Київської Русі до сучасних мегаполісів. Питання про старшинство здається простим, але ховає лабіринт діалектів, міграцій і політичних бур. Насправді обидві мови приблизно одного віку – близько тисячі років як окремі гілки від спільного стовбура давньоруської, що цвіла з VII по XIV століття. Жодна не перевершує іншу в хронології народження, бо вони сестри, а не мати з дочкою.
Давньоруська мова, цей мовний океан Київської Русі, розпалася на діалекти ще в X-XII століттях, коли південно-західні терени формували протоукраїнські говірки, а північно-східні – основу майбутньої російської. Перші письмові сліди української проступають у графіті Софії Київської XI століття, з повноголоссям і типовими закінченнями, тоді як російська кришталізувалася пізніше, у московських грамотах XIV століття. Ця паралельна еволюція робить порівняння не гонкою, а подорожжю крізь спільне коріння.
Але чому ж виникають суперечки? Політика вплелася в лінгвістику, народжуючи міфи про “штучність” однієї чи “давність” іншої. Розберемося по суті, спираючись на хронологію подій і лінгвістичні перлини, щоб розвіяти туман і відкрити справжню красу цих мовних велетнів.
Праслов’янські витоки: коли все почалося
Уявіть густі ліси між Віслою й Дніпром, де в II тисячолітті до нашої ери мешкали праслов’яни. Їхня мова – праслов’янська – стала колискою для всіх слов’янських нащадків, від поляків до сербів. З VI століття н.е. вона розпалася: західні гілки пішли на південь і захід, а східна – східнослов’янська – осіла на землях антів і склавинів, предків українців, росіян і білорусів.
Цей перехід не був раптовим вибухом, а повільним дрейфом діалектів. Фонетичні зрушення, як повноголосся (борода, не бирада) чи палаталізація (кінь з *komь), заклали основу. Лінгвіст Юрій Шевельов датував початок протоукраїнських рис саме VI-VII століттями, коли південні діалекти зберегли м’якість приголосних і гнучкість голосних. Російські предки, навпаки, трималися твердіших північних форм, з аканням і редукцією голосних.
Авторитетні джерела, як Енциклопедія сучасної України (esu.com.ua), підтверджують: праслов’янська єдність розтріснулася до VIII століття, народивши три східнослов’янські зони. Тут немає переможця – лише розгалуження роду, де українська гілка цвіте ближче до сонця Київської Русі.
Давньоруська епоха: спільний океан слів
Київська Русь – це не просто держава, а мовний фестиваль, де з VII по XII століття царила давньоруська мова. Умовний термін, бо це не моноліт, а мозаїка діалектів від Новгорода до Чернігова. Писемність прийшла з Візантії в IX столітті – Остромирове Євангеліє 1056-1057 років уже блищить східнослов’янськими перлинами: повноголоссям у “Ігоревім полку”, типовими формами як “душі” замість пізніших варіантів.
Розпад почався з феодальної роздробленості: південно-західні діалекти (поліські, галицько-подільські) еволюціонували в українські, північно-східні (ростово-суздальські) – в російські. Вікіпедія (uk.wikipedia.org) фіксує: до XIV століття діалекти вже розійшлися, з українськими рисами в Галицько-Волинських літописах – “гай” замість “лес”, “пуща” для лісу. Монгольська навала 1237-1240 років посилила розкол, ізолювавши Москву від Києва.
Ця епоха – золота для обох мов. “Слово о полку Ігоревім” XII століття звучить близьким до обох, але з ухилом до південних форм. Емоційний заряд тут неймовірний: уявіть дружинників, що співають думами на цих словах, де “воля” пульсує свободою.
Шлях української: від руської до народної
Південні землі Русі після 1240-х опинилися під Литвою та Польщею, де “руська мова” – прото-українська – стала офіційною. Литовські статути XIV-XVI століть переписані нею, з рисами як кличний відмінок (“брате!”) чи закінчення -ови. Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 років – шедевр, де проступає народна мова: “криниця”, “кожух”.
З XIV по XVIII століття – староукраїнська доба. Фонетика стабілізувалася: г>ґ/ɦ, чітке повноголосся. Друкарня Івана Федорова 1574 року в Острозі видала Біблію з українськими елементами. Навіть у Гетьманщині XVII століття документи йшли руською – предком сучасної української. Русифікація з XVIII століття (Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876) не зламала дух: Тарас Шевченко кував норму на народній основі.
Сьогодні українська – з 6 голосними, 32 приголосними, рухомим наголосом. Її милозвучність, з м’якими “л”, “н”, зачаровує, ніби мелодія бандури в Карпатах.
Формування російської: московський ренесанс
Північний схід, Ростово-Суздальська земля, після монголів розвинула староросійську мову XIV-XVII століть. Московські грамоти показують акання (молоко – малако), тверде “г”, редукцію голосних. Церковнослов’янська домінувала, додаючи балканських перлин: “единый”, “возвести”. Петро I 1708 року реформував абетку, Ломоносов XVIII століття створив терміни як “паровой котел”.
XIX століття – розквіт: Пушкін, Толстой виточили стиль, змішуючи народне з книжним. Російська набрала 55% церковнослов’янізмів, що робить її густішою, але менш “східнослов’янською” чистою. Відмінності накопичилися: немає кличного, чергувань к/ц.
Ця еволюція – як ріка Волга, спокійна й могутня, але з вихорами монгольських і тюркських вод.
Порівняння ключових рис: таблиця наочності
Щоб розібратися в нюансах, погляньмо на структуровані дані. Таблиця збирає хронологію, фонетику та морфологію з лінгвістичних праць – ідеальний компас у дебатах.
| Аспект | Українська | Російська |
|---|---|---|
| Початок дивергенції | VI-VII ст. (протоукраїнські діалекти) | IX-X ст. (північно-східні) |
| Перші письмові пам’ятки | XI ст. (графіті Софії Київської) | XIV ст. (московські грамоти) |
| Фонетика: повноголосся | Збережене (борода) | Часткове (берёза) |
| Морфологія: кличний відм. | Є (брате!) | Ні |
| Церковнослов’янізми | ~20-30% | ~50-55% |
Дані з uk.wikipedia.org та праць Шевельова. Таблиця підкреслює паралельність: обидві мови дозріли паралельно, з українською, що зберегла більше “руських” рис, і російською, насиченої візантійщиною. Це не суперництво, а доповнення пазла східнослов’янської спадщини.
Впливи, що формували долі
Українська вбирала польські, литовські перлини в Речі Посполитій – “ґудзик”, “гарний”, – але тримала східнослов’янське ядро. Русифікація XIX-XX століть додала русизмів, та дух вистояв. Російська ж, у Московії, ковтнула монгольських (“ямщик”), фінно-угорських (“изба”), а з Петром – французьких (“парк”). Церковнослов’янська зробила її “гібридом”, за Шахматовим.
Сучасні дослідження показують: схожість 60-70%, але відмінності в 52% на слух (texty.org.ua). Українська мелодійніша, російська – експресивніша. Це робить обидві унікальними, ніби два боки однієї монети Київської Русі.
Цікаві факти
- Найдавніший український текст – графіті СофіЇ Київської XI ст.: “Господи, помилуй раба своего”, з типовим повноголоссям.
- Російська запозичила з української “хата”, “шлях”, “гопак” – етнографічні дари XVII ст.
- Шевельов вважав українську “безпосередньою праслов’янською спадкоємницею”, бо зберегла 9 голосних проти 6 у російській.
- У Литовських статутах XIV ст. “руська” мова – 80% українська, з лише 10% білоруських рис.
- Сучасна статистика: українська має 38 звуків, російська – 36, але українська наголос динамічніший, як карпатський вітер.
Ці перлини додають шарму дебатам, показуючи, як мови танцюють у ритмі історії. А тепер подумайте: без давньоруської не було б ні Тараса, ні Достоєвського.
Міфи та реалії сьогодення
Пропаганда плете павутину: “українська – польський діалект XVI ст.”, “російська – тисячолітня”. Лінгвісти спростовують: обидві від VII ст., з письмом з XI-XIV. У 2026 році, з переходом на українську в Україні (90% медіа), мови процвітають паралельно. Для початківців: вивчайте обидві – це ключ до східнослов’янського розуму. Для просунутих: діалекти як полтавський чи північний – скарбниці архаїк.
Ця подорож через віки лишає післясмак: мови – не суперники, а брати по крові Русі, що несуть енергію предків у завтрашній день. Які ще таємниці ховають ваші улюблені слова?
