Вузька стежка, заросла бур’янами, веде до старої хати з прогнилим дахом, де колись лунали пісні жнив, а тепер лише вітер грає на порожніх шибках. Такі картини все частіше зустрічаються в Рівненській області, де села поволі розчиняються в часі, ніби тіні на заході сонця. Цей процес, відомий як депопуляція сільських територій, не просто статистика – це втрата цілих світів, наповнених традиціями, спогадами та людським теплом. Рівненщина, з її густими лісами Полісся та родючими землями, стає ареною для цієї тихої драми, де кожне покинуте подвір’я розповідає про міграцію, старіння населення та економічні виклики.
Ці зникаючі села не з’являються раптом, як примари вночі; вони вицвітають поступово, через десятиліття змін. Молодь виїжджає до міст у пошуках роботи, залишаючи позаду старших, які тримаються за рідну землю, як коріння за ґрунт. А коли останні жителі йдуть, села перетворюються на музеї під відкритим небом, де природа бере гору над людськими слідами.
Причини зникнення сіл на Рівненщині
Демографічна криза б’є по Рівненщині, як осінній дощ по сухій землі, вимиваючи населення з глибинок. За даними Державної служби статистики України, чисельність населення області зменшилася на тисячі осіб за останні роки, і це не просто цифри – це порожні хати, зачинені школи та забуті колодязі. Основна причина ховається в урбанізації: люди тікають до Рівного чи більших міст, де є робота в промисловості чи послугах, а сільське господарство стає все менш привабливим через низькі доходи та важку працю.
Економічні фактори додають солі на рану. Багато сіл Рівненщини залежали від лісового господарства чи дрібного фермерства, але глобальні ринки та брак інвестицій роблять їх нежиттєздатними. Війна, що триває, лише посилила цей відтік: чоловіки йдуть на фронт, сім’ї евакуюються, а повернення стає рідкістю. Додайте сюди старіння населення – середній вік у багатьох селах перевищує 60 років, – і картина стає похмурою, ніби осінній ліс без листя.
Не менш важлива екологічна сторона: забруднення річок, вирубка лісів і кліматичні зміни роблять деякі території менш придатними для життя. Наприклад, в північних районах області, де Полісся переходить у болота, ґрунти виснажуються, а повені стають частішими, змушуючи людей шукати кращої долі деінде.
Вплив війни та міграції
Війна, що розгорнулася з 2022 року, перетворила Рівненщину на транзитну зону для біженців, але для місцевих сіл це стало каталізатором занепаду. Багато чоловіків мобілізовано, залишаючи господарства на плечах жінок і літніх. Міграція до Європи – Польщі чи Німеччини – стала масовою: за оцінками, тисячі жителів області виїхали назавжди, шукаючи безпеки та стабільності. Це не просто переїзд; це розрив родинних зв’язків, коли бабусі доглядають порожні садиби, чекаючи на дзвінки від дітей за кордоном.
У таких селах, як ті на кордоні з Волинню, війна додала шар страху: близькість до Білорусі робить їх вразливими, і люди воліють не ризикувати. Економіка страждає від браку робочих рук, ферми заростають, а місцеві бюджети тануть, як сніг навесні.
Статистика зникнення сіл у 2025 році
Станом на 2025 рік, Рівненська область втрачає села швидше, ніж в середньому по Україні. За даними з сайту suspilne.media, проєкт “Село… де люди” задокументував дев’ять сіл на межі зникнення лише за 2024 рік, а загальна чисельність населення області впала нижче 1,1 мільйона. Це контрастує з 2022 роком, коли було понад 1,15 мільйона жителів, показуючи щорічне зменшення на 1-2%.
Детальніше про це свідчить таблиця нижче, де порівнюються ключові показники. Дані взяті з офіційних джерел, таких як Державна служба статистики України та місцеві звіти.
| Показник | 2022 рік | 2025 рік | Зміна (%) |
|---|---|---|---|
| Чисельність населення області | 1,152,000 | 1,090,000 | -5.4% |
| Кількість сіл з населенням <100 осіб | 120 | 150 | +25% |
| Міграційний відтік (осіб на рік) | 5,000 | 7,500 | +50% |
| Середній вік у селах | 48 років | 52 роки | +8.3% |
Ці цифри не просто рядки в таблиці; вони відображають реальні долі. Наприклад, зростання кількості крихітних сіл означає, що багато з них втратить статус населеного пункту, як це сталося з деякими в колишньому Костопільському районі. Джерело: suspilne.media та uk.wikipedia.org.
Приклади зникаючих сіл Рівненщини
Перелисянка – село-привид на кордоні з Волинню, де формально прописано двоє, але фактично ніхто не живе. Його хати, порослі мохом, стоять як мовчазні вартові минулого, де колись кипіло життя з фермами та школами. Зараз це місце для мандрівників, які шукають тиші, але для місцевих це символ втрати: війна та економіка вигнали останніх жителів, залишивши лише спогади.
Інший приклад – Забірки чи Дубовиця, згадані в проєкті “Село… де люди”. У Забірках лишилося кілька десятків пенсіонерів, які тримаються за традиції, як за рятівне коло. Школа зачинена, магазин працює раз на тиждень, а молодь давно в Рівному чи за кордоном. Ці села ілюструють, як брак інфраструктури – від доріг до інтернету – прискорює занепад.
Мартинівка та Мичів – ще одні жертви. У Мартинівці, з її поліськими лісами, населення скоротилося вдвічі за п’ять років, через вирубку лісів і відсутність роботи. Історії жителів, як пані Марії, яка втратила сина на війні, додають емоційного шару: село не просто зникає, воно оплакує своїх.
Історії з життя: голоси забутих
Один з жителів Перелисянки, якого евакуювали в 2024, розповідав, як його дім розбомбили, і він дивом вижив. Тепер у прихистку в іншому селі він мріє про повернення, але реальність жорстока: без молоді село не відродиться. Такі оповіді, зібрані в фольклористичних студіях Інституту мистецтвознавства НАН України, показують культурний вимір – втрату усних наративів, пісень і звичаїв, що передавалися поколіннями.
У селі Світле, де евакуювали 87-річну бабусю, перше бажання було помитися та поїсти гарячого – прості радощі, яких бракує в зникаючих куточках. Ці історії не вигадані; вони з реальних репортажів, що підкреслюють людський бік статистики.
Культурні особливості та наслідки
Рівненщина багата на поліську культуру: вишиванки з геометричними візерунками, пісні про ліс і річки, традиції жнив, що тепер зникають разом із селами. У зникаючих громадах, як Учин чи Заланка, ці звичаї тримаються на останніх жителях – бабусях, які співають колядки самотньо. Втрата сіл означає ерозію цієї спадщини: без носіїв, фольклор розчиняється, ніби дим від вогнища.
Наслідки ширші, ніж здається. Економічно область втрачає робочу силу, що гальмує розвиток; екологічно – покинуті землі заростають, збільшуючи ризики пожеж чи ерозії. Соціально це ізоляція: літні люди без допомоги, діти без шкіл, громади без майбутнього. Але є й позитив – деякі села перетворюються на екотуристичні зони, де мандрівники шукають автентичності.
Культурний занепад б’є по ідентичності: Рівненщина, з її сумішшю української, польської та білоруської спадщини, ризикує втратити унікальність. Фольклористи, як Ірина Коваль-Фучило, документують ці наративи, але без людей вони стають лише архівами.
Цікаві факти про зникаючі села Рівненщини
- 🚀 У Перелисянці, де ніхто не живе, все ще стоїть стара церква з 19 століття, яка приваблює фотографів – ніби портал у минуле.
- 🌳 Полісся Рівненщини має понад 150 зникаючих сіл, де ліси займають покинуті поля швидше, ніж за 5 років, перетворюючи їх на природні заповідники.
- 📜 За легендою, в селі Мичів жили нащадки козаків, і їхні історії про привидів досі переказують у сусідніх громадах.
- 💡 Деякі села, як Дубовиця, оживають під час фестивалів: раз на рік туди з’їжджаються нащадки, щоб відсвяткувати традиції.
- 🕰️ Статистика показує, що з 2010 року зникло понад 20 сіл в області, але 2025 рік б’є рекорди через війну.
Ці факти додають шар чарівності до сумної реальності, показуючи, як природа та історія переплітаються в цих місцях. Рівненщина не просто втрачає села; вона трансформується, і можливо, в цьому ховається надія на відродження через туризм чи екологічні проєкти.
Сучасний стан і перспективи
У 2025 році ситуація критична: пости на X від місцевих, як від користувача, що описує село з двома вулицями та відсутнім інтернетом, малюють моторошну картину апокаліпсису. Люди скаржаться на закриття шкіл, брак фінансування та мародерство в прикордонних зонах. Але є ініціативи: громади намагаються залучати інвестиції в агротуризм, де покинуті хати перетворюють на гостьові будинки.
Державні програми, як реформа децентралізації, обіцяють підтримку, але на практиці села борються самотужки. Перспективи залежать від миру: якщо війна скінчиться, молодь може повернутися, ожививши ці землі. Поки що Рівненщина тримається на тендітній нитці традицій і спогадів, чекаючи на кращі часи.
Емоційно це важко: бачити, як село, де виросли покоління, стає руїною. Але в кожній такій історії є зерно надії – можливо, саме через усвідомлення втрат ми знайдемо спосіб їх зберегти.
